Згідно зі ст. 119 Сімейного кодексу України за заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що встановлення режиму окремого проживання сторін є формальним засобом вирішення майнових питань, що в подальшому потягне за собою складність їх вирішення.
Колегія суддів ВССУ не погодилась із таким висновком апеляційного суду і зазначила таке.
При застосуванні положень ст.ст. 119, 120 СК України необхідно враховувати, що інститути окремого проживання та розірвання шлюбу мають самостійний характер. Рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження є неможливим, суперечить інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, у той час як підставою для встановлення режиму окремого проживання подружжя є неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно.
Згідно з ч. 1 ст. 120 СК України встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлені цим Кодексом, і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму.
Отже, суд, вирішуючи заяву в порядку ст. 119 СК України, повинен встановити фактичні взаємовідносини сторін і переконатися, щоб узаконений спосіб окремого проживання не був формальним засобом вирішення спірних майнових питань.
Із повним текстом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у цій справі (№6-27361 св 15) можна буде ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Джерело - Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних i кримінальних справ
_03_03.png)
