Засуджені до довічного позбавлення волі повинні не тільки мати можливість дострокового звільнення, але й знати, що їм потрібно робити, щоб стосовно них було розглянуто питання про таке звільнення.
Таку позицію висловив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні László Magyar проти Угорщини від 20 травня 2014 року (заява №73593/10) [1].
У цій справі за статтею 3 Конвенції засуджується підхід до дострокового звільнення від довічного позбавлення волі, який схожий, як дві краплі води, з українським. Так само засуджений мав єдину примарну можливість звернутись за помилуванням та отримати заміну довічного позбавлення волі через такий самий строк – 20 років. Так само Президент (а також у цій справі і Міністр юстиції, який мав погоджувати помилування) не повинен був обґрунтовувати підстави відмови у помилуванні; процедура та результат не були такими, що мали належний ступінь передбачуваності.
У рішенні вказується: «... Було б дивним вимагати виправлення (rehabilitation) від засудженого, не даючи йому інформації щодо того, чи буде у майбутньому із невизначеною датою встановлений механізм, який дозволить розглянути питання про можливе дострокове звільнення. Довічно ув'язнений має право знати на самому початку свого строку, що він має робити для того, щоб стосовно нього було розглянуто питання про дострокове звільнення, за яких умов такий перегляд має бути здійснений, включаючи, коли він буде чи може бути здійснений...
... Справа розкриває системну проблему, яка може призвести до подібних позовів. Характер порушення входить до області статті 3 Конвенції, що означає, що для належного виконання цього рішення держава-відповідач повинна буде провести реформи, переважно законодавчі, механізму перегляду покарання у виді довічного ув'язнення. Цей механізм повинен гарантувати оцінку в кожному конкретному випадку того, чи є утримання під вартою виправданим на обґрунтованих підставах, і надати довічникам можливість передбачити, з певним ступенем точності, що вони повинні робити, щоб стосовно них було розглянуто питання звільнення і за яких умов...».
Це рішення цікаве не тільки схожістю фабули на українську, а й тим, що воно знову повторило тверду позицію Суду, раніше висловлену у рішенні Кафкаріс (Kafkaris), в якому, щоправда, заявник не зміг довести свою правоту, та особливо розвинуту у рішенні Вінтер (Vinter), в якому Сполучене Королівство було засуджене за порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із відсутністю «реальної перспективи звільнення».
Цього разу до стандарту необхідності існування «реальної перспективи» перегляду довічного ув’язнення додалось також формулювання, що засуджений має право знати, з самого початку відбування покарання, що він має робити для того, щоб стосовно нього було розглянуто питання про дострокове звільнення і за яких умов такий перегляд має бути здійснений (включаючи, коли буде чи може бути здійснений такий перегляд). Тобто закон повинен закріплювати відповідні підстави. В протилежному випадку порушення Конвенції матиме місце з самого початку відбування покарання. Крім того, Суд навіть вказав, що такий стан справ повинен бути виправлений, оскільки проблема є системною.
Це рішення є черговим тривожним сигналом для України і беззаперечно демонструє, що наша система звільнення довічників де-юре знаходиться у стані суперечності зі статтею 3 Конвенції.
Рішення ЄСПЛ представляє й інший інтерес, наштовхуючи на питання про «право на дострокове звільнення» усіх інших засуджених.
Prima facie проста вимога Суду дуже обережно сформульована: «... (засуджений) має право знати, на самому початку свого строку, що він має робити для того, щоб стосовно нього було розглянуто питання про дострокове звільнення...». Можна припускати, що в цьому випадку свідомо було уникнуто формулювання, яке могло б звучати так: «засуджений має право знати, що йому потрібно зробити, щоб бути достроково звільненим». Таким чином, очевидно, що, як завжди, Суд максимально ухиляється від питань, які можуть вплинути на автономність кримінальних політик, в даному випадку від делікатного питання: чи повинне дострокове звільнення від відбування покарання бути правом особи, чи має відноситися до сфери дискреції (у цьому випадку, щоправда, у виді президентського помилування, однак із можливістю проекції такого стандарту на умовне звільнення у разі його прийняття)?
У відповідності до ч. 2 ст. 81 КК України умовно-дострокове звільнення «може бути застосовано, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення (курсив авт.)». При цьому КВК України визначає «виправлення» як «процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки». Тобто мова йде про психологічну характеристику, встановити яку на практиці виявляється неможливим. Це призводить до того, що єдиним індикатором для дострокового звільнення стає «хороша поведінка»[2], а вона часто оцінюється на підставі банального кількісного переважання дисциплінарних заохочень над стягненнями та/або позитивних особистих відносин із адміністрацією (не берімо до уваги корупційну складову).
Слово «може» при цьому використовується для заперечення існування суб’єктивного права на умовно-дострокове звільнення навіть за наявності «хорошої поведінки». Доктрина навіть створила спеціальну категорію на заміну категорії «законний інтерес», яка означає, що особа не має права на дострокове звільнення навіть за умови задоволення вимог-підстав для його реалізації, а лише може клопотати з цього приводу.
Усе це призводить до повного та безмежного розсуду адміністрації установ виконання покарань та, як наслідок, стає інструментом боротьби із засудженими, які або негативно себе поводять, або, наприклад, багато скаржаться чи намагаються скаржитись на умови відбування покарань, на неналежне поводження з ними.
Українську систему умовно-дострокового звільнення можна кваліфікувати як дискреційну. Дуже схожі системи існують у більшості пострадянських країн, що є плодами ідеї «перевиховання» у радянській доктрині виправно-трудового права, яка змінилась на не менш анекдотичну ідею «виправлення» нібито через невдалість попередньої. Як в Україні, так і в Росії є, наприклад, типовою ситуація, коли під час комісії пенітенціарної установи щодо умовно-дострокового звільнення адміністрація жартівливо запитує засуджених «ну що, ти вже виправився?». Всі вже давно зрозуміли недолугість цієї ідеї, народженої радянським ідеалізмом, про виховання нового «чесного члена суспільства» у в’язницях. Однак вона продовжує займати своє традиційно вагоме (хоча й все більш формальне) місце у законодавстві та навіть доктрині пострадянських країн.
Якщо ж спробувати поглянути на практику інших країн, то відповідно до загальноприйнятої класифікації існує три види системи умовно-дострокового звільнення: автоматична (коли засуджені мають право на дострокове звільнення при виконанні певних вимог), дискреційна (коли звільнення не є правом засуджених і залежить від розсуду адміністрації) та змішана (коли до певних категорій засуджених за менш тяжкі злочини застосовується автоматична система, а до інших категорій застосовується дискреційна). Зазначимо, що це не поділ за критерієм автоматичності розгляду умовного звільнення після певного строку чи розгляду за заявою засудженого, – класифікація, яка існує паралельно, а тільки за критерієм наявності права на звільнення за умови виконання вимог закону.
Переважна більшість країн Європи притримується дискреційної або змішаної систем, що можна пояснити кримінологічними мотивами індивідуалізації, запобігання «пристосовництва» засуджених та доброї поведінки з однією лише метою якнайраніше бути звільненим, що має, як зазначалось, дуже сумнівний вплив на рецидив. Є й винятки, які надають перевагу автоматичному звільненню.
Наприклад, професор Jan Crijns з Університету Лейдена однозначно вказує, що умовно-дострокове звільнення у Нідерландах є правом на підставі виконання певних умов, але він безсумнівно відносить його до категорії суб’єктивного права[3]. Автоматичною є система Швеції, де після відбуття певної частини покарання особа має бути достроково звільнено, за винятком випадків спеціального застосування дисциплінарного стягнення у виді відстрочки дострокового звільнення[4].
У відповідності до бельгійського законодавства умовно-дострокове звільнення повинно бути застосоване, якщо немає «протипоказань», як-то відсутність можливостей для реінтеграції, ризик вчинення нових злочинів, ризик завдання шкоди жертві. Суди (трибунали) з застосування покарань тому визнають таке звільнення «суб’єктивним правом», однак вчені вважають, що широта розсуду при трактуванні умов звільнення відносить бельгійську систему до «дискреційної»[5].
Так само словенські автори, хоч і виступають за змішану систему, мають дискреційну систему, яка, до того ж, відноситься до адміністративної, а не судової прерогативи[6]. Ці ж автори вказують, що дискреційна система існує у Німеччині та Італії[7].
Судова практика США дотримується чіткої ідеї, що «не існує конституційного чи невід’ємного» права на умовно-дострокове звільнення[8]. Система цієї країни повністю базується на отриманні кредитів за добру поведінку і втраті кредитів за погану поведінку. Тим не менш оцінка можливості звільнення залежить від дискреції Комісії щодо дострокового звільнення (Board of Parole)[9]. Хоча разом з тим суди підтверджують, що кредити можна вимагати як суб’єктивне право[10]. Австралія також користується дискреційною системою[11].
Змішаною системою вважається британська система, яка передбачає, що якщо строк ув’язнення є меншим 4 років, особа може бути умовно звільнена автоматично, дискреційна система існує щодо засуджених на строк більше 4 років[12].
Французька система з часів прийняття так званого «пенітенціарного закону» у 2009 році також відноситься до змішаної системи. Ефективність автоматичного «aménagements de peine» (досл.: модифікація покарання), яка у Франції була впроваджена для звільнення місць у тюрмах, є дуже сумнівною з кримінологічної точки зору, зазначає М. Герцог-Еванс, адже в кінці кінців може бути несумісною із «гарантіями для жертв злочинів та для безпеки суспільства»[13].
У той же час, в контексті розвитку європейського права автоматичність звільнення слід розглядати в площині юридичних гарантій прав та гарантій проти «необмеженого розсуду». Умовно-дострокове звільнення повинно бути автоматичним в тому значенні, що особа має на нього право за виконання певних умов. Це є основною гарантією для захисту своєї позиції у суді і юридикціоналізації (від франц. «juridictionnalisation», підпорядкування вирішення спірних відносин судам) процесу виконання покарань, що є мало можливим, коли умовне звільнення не вважається правом, а відноситься до описаної категорії «законного інтересу», як це називається в Україні чи Росії, чи дискреційного умовного звільнення, як це називається на Заході. З іншого боку, питання задоволення умов для звільнення завжди так чи інакше відноситиметься до розсуду адміністрації пенітенціарних установ чи інших суб’єктів (якщо, звичайно, ці умови не є неефективними з точки зору рецидивізму через їхню «спрощеність», про що може свідчити відсутність потреби розробки «реінтеграційного проекту»), а отже, на них лежатиме відповідальність за оцінку небезпечності осіб.
Кримінологічні міркування тут повинні мати місце, що не має шкодити складовій гарантій прав особи на дострокове звільнення, яка є урізаною у випадку невизнання права особи на звільнення за виконання певних умов. Саме тому ідея, що втілюється у формулюванні «може бути звільнена» за виконання певних умов повинна переважати формулювання «має бути звільнена». Інша справа, що ці умови ніколи не повинні бути аби якими з точки зору кримінології, особливо щодо питання звільнення довічників.
Тоді як ЄСПЛ знову ухилився від цієї проблеми та загалом не визнає, що Конвенція гарантує право на умовно-дострокове звільнення (A. v. Austria, No. 16266/90, para.2, Savic v. The Slovak Republic, no. 28409/95, para. 6, Dybeku v. Albania, no. 41153/06, para.57), оскільки воно не «стосується громадянських прав» чи «кримінального звинувачення», розвиток юриспруденції Суду у напрямку до застосування принципу передбачуваності у сфері дострокового звільнення засуджених був би дуже бажаним та доречним.
Для довідки
Україна є європейським рекордсменом по кількості осіб, до яких застосовано довічне позбавлення волі. Щороку українськими судами виноситься близько 100 вироків з призначенням довічного позбавлення волі (середнє арифметичне: кількість засуджених, що утримуються в установах мінус кількість осіб, яким смертну кару замінено на довічне, і поділити на період з 2000 року, коли з’явилося покарання у виді довічного позбавлення волі). Станом на травень 2014 року в Україні утримувалась найбільша серед країн Європи кількість засуджених довічно (за винятком Сполученого Королівства, де ця кількість хоч і більша, але в переважній кількості випадків з самого початку покарання є лише умовно довічним із мінімальним обов’язковим строком для відбуття – так званим «тарифом») – 1906 довічно засуджених. Навіть в Росії із набагато більшою кількістю як засуджених, так і населення, взагалі станом на 1 травня 2014 року утримувався 1872 довічно позбавлених волі.
[1] Див. детальну статтю з приводу дострокового звільнення довічно позбавлених волі: Довічне відбування життя, або життя після смерті в Україні // www.khpg.org
[2] Кримінологічні дослідження доводять, що поведінка засудженого під час відбування покарання та його безпечність для суспільства є різними речами. Порушення/непорушення режимних вимог не є показником рецидивної небезпечності особи (Детальніше: Mbanzoulou P."Dangeroussness" La "dangerosité" in Herzog-Evans М. Transnational Criminology Manual. – Nijmegen, "Wolf Legal Publishers", 2010, Volume I: рр. 109-12).
Безпечність у цьому випадку мала б визначатися через наявність перспектив для успішної реінтеграції у суспільство. У багатьох державах такий підхід відображається у тому, що від засуджених, які претендують на умовно-дострокове звільнення, вимагають написання «проекту реінтеграції», де він має зазначити, де збирається жити, як влаштовуватися на роботу, з ким підтримувати особисті зв’язки і т. ін. Саме на підставі цього проекту й вирішується питання про дострокове звільнення.
За виданням « Закон і Бізнес»
_03_03.png)
